Ірина Королець, психотерапевт. Solomia Trush, фото. Присвячується моєму болю

Я була з тобою стільки, скільки була тобі потрібна. Відпусти

Частина 1. 4 червня 2014 року

4 червня 2014 року – день, коли все пішло не так. Я покинула свій будинок.

Зі мною залишилися: чоловік, дитина, паспорт, пральна машинка і, трохи пізніше, придбання на найближчі кілька років: ПТСР, процес втрати, розлад соціальної адаптації.

Втратив, втратила, втратили…Будинок, друзів, звичний уклад, впевненість у собі, відчуття безпеки, спрагу до життя, рожевий сон, здоров’я, мрії, стосунки, вміння радіти, роботу, себе…

Оцей перелік – це Я в кожному моменті.

Мої спогади прикуті до них. Якщо не має їх, то ніби не має і мене. Це знецінює всі мої переживання, які відбулись тоді. Чому? Тому що часто не звертала на них увагу, адже вони і так були зі мною. Знала би що це втрачу, змінила би все, але…

Втрата – це про сум і провину, що не змогла передбачити. Це про те, що я десь помилилась.

Як же я хотіла, щоби ти мене почула, людина. Але ти теж щось втратила і розповідаєш про своє. Або не можеш винести мій біль і заспокоюєш мене «забуть, тепер все нормально, ти впораєшся».

Ти не розумієш) Я і так справляюсь, кожен день. Так, з фальшивими емоціями і виконуючі звичайні речі, які просто дозволяють мені жити. Я продовжую тихо жити.

А я  хочу кричати «побач мене. Мене - веселу, впевнену, здібну, справжню. Мене, яка мала будинок, друзів, стабільність, спрагу до життя, міцний сон, стосунки, мрії, роботу, власний одяг. Мене, яка мала це все і втратила».

Ти злякаєшся мого болю, твої вуха не витримають мого крику, а я можу не витримати, коли ти відведеш свої очі від мене. Я вдягну свою маску. Так буде безпечно для всіх.

Біль, страх, порожнеча, відсутність радості, холод, розгубленість, апатія, напруженість, хронічна

 втома супроводжують мене постійно.

Наступив день, коли за  болем я не бачила більше нічого і нікого, тому що він важкий, і пригинав мене все нижче і нижче. Я не в змозі була  бачити щось по сторонах, навіть голови підняти. Перед моїми очима тільки мої втомлені ноги і дорога, але я не знаю куди вона веде. Я продовжую йти.

 Я думала, що все контролюю. Направду ж, я контролюю тільки свій біль, аби він не розчавив мене і не зачепив інших. Всі свої сили я витрачаю на нього.

Я вважала, що ніхто мені не допоможе, але, насправді, це я  не давала  людям до нього  доторкнутись, бо він є мій: цінний, важливий, важкий. Мій біль, який містить в собі всі спогади про то ким я була і що втратила. 

Біль. Ти забираєш будь які емоції. Адекватність. Здорове (звичне) мислення. Ти забираєш мої сили. Ти забираєш здатність відчувати. Ти позбавляєш  мене можливості приймати. Тепер я не вмію давати. Тепер мені нічого дати. Тепер я навіть не плачу. Пусто.

Частина 2.Зцілення

Війна - це час, коли всі старі рани оголюються і додаються нові. Лейкопластир не тримається на шкірі. Потрібно терміново лікувати все і визначатися з методом лікування. В першу чергу «полетіли» відносини. По-другу чергу «полетіла» я. Відновлювати я вирішила все в зворотному порядку.

Відновлення почалося в кінці 2016 року. Ні, я не захотіла цього усвідомлено. Я почала «розповзатися»: фізично і психічно. Негативні емоції, нав’язливі думки, мій фізичний біль мною заволоділи повністю. Я не знала, як я поведу в наступну хвилину. Я злякалась і вирішила діяти.

Спочатку я дозволила емоціям бути. Я перестала соромитися свого стану і переживати за почуття інших людей. Рідше стала вибачатися за себе таку ось неадекватну. Я плакала на людях і заспокоювалася, коли хотіла. Я стала говорити: «я хочу побути на самоті», «мені не хочеться цього», «у мене є 10 хвилин», «не дзвоніть мені по телефону, пишіть смс», «спасибі за розуміння», «обійми мене, будь ласка», «допоможи мені, будь ласка»...

Я вчилася дихати і усвідомлювати свої потреби заново (майндфулнес у цьому допоміг). Усвідомлення мого стану довело мене до паніки. Я занедбала себе. Голос тренера увесь час нагадував мені «не звинувачуйте себе, не порівнюйте, знаходьте і крокуйте далі». Виявилося, що багато речей для мене втратили сенс. Тоді я перестала їх робити. Я прийняла, що мені не приносить радість всі колишні хобі і стала шукати нові. Я перестала гнобити себе порівнюючи з тією, якої зараз немає. Я полюбила своє пузико (незбалансоване харчування швидко позначилося на фігурі), воно допомагало мені дихати. Я дивилася, як воно піднімається і розуміла, що саме зараз я живу. Настав день, коли я змогла зробити глибокий вдих. І я почала плакати. А потім я пішла на танцетерапію. Усвідомлення того, що моє тіло стало дерев'яним принесло мені багато страждань. Я не кинула. Я стала дивитися як рухаються інші і робити так само. Потім ще довго я згадувала плавність руху тренера і вдома повторювала його. Повторювала, повторювала ... поки не відчула. Мої м'язи почали розслаблятися і боліти все менше. І особиста психотерапія. До речі, говорили не про війну і не про мій переїзд.

Я продовжувала шукати варіанти пришвидшення свого одужання: змушувала себе дивитися фільми про війну, читала книги драматичні, слухала сумну музику, ходила на тренінги по травмі, завантажувала себе роботою, відвідала інсталяцію військових дій (музей) в Дніпрі і навіть пробувала пити. Потім перестала видавлювати з себе те, чого немає: емоцій (я хотіла виплакатися швидше, хто не зрозумів) і стала робити те, що подобається. Нічого. Адже мені нічого не подобалося. І це я теж прийняла.

Як я технічно жила цей час? Виключно через планування. На пам'ять сподіватися було не можливо. Все забувала. Робити нічого не хотілося. Ніколи. У будь-який час дня і ночі. Тому я перестала чекати натхнення і це робила. «Візьми и зроби» - слоган Українського Католицького Університету були постійно в моїй голові. Повсякденні речі спочатку писалися на папері: чистити зуби, купити продукти, підмести підлогу, пограти з дитиною, почитати книжку, знайти захід на вихідний день .... 23.00 відбій.

Ще я написала в блокноті події з 2014 року, 2015 року, 2016 року. Виявилося, що їх було дуже багато. Одних переїздів було 7. 4 зміни роботи. Розлучення. Багато професійного навчання. Поїздок. Багато дій, щоб приклеїти пластирі. Я побачила, що вдалося багато зробила і написала «Відпочинь, Іра. Зараз можна. Набирайся сил, побудь біля струмка, поки Господь бореться за тебе. І не роби дурниць ». «Я не буду зараз піклуватися про незнайомців. Але і шкодити їм також не буду».

У мене є дитина. Але тоді про неї дбали люди навколо. Я прийняла і той факт, що вони для неї зараз більш ефективні, ніж я. Я її будила, вела в сад, забирала, купувала щось в магазині, годувала вечерею, читала казку перед сном, на вихідні водила на захід. Все. І так приблизно рік. Ще я повторювала, що люблю її і просила мене не чіпати.

Не дивлячись на те, що інші переселенці як ніхто краще розумів мене, я відчувала небезпеку від таких же як я сама, травмованих людей. І хоч, на перший погляд, у нас однакові втрати, це не так. Я не хотіла чути когось, я хотіла кричати про свій біль. Часто, це шанс самому його почути.

Я оточила себе людьми, які змогли витримати мій біль.  Переконана, що тільки здорові люди можуть витримати чужий біль. 

Я дозволила проходити свій шлях відновлення не на одинці і прийняла допомогу. Я дякую людям поруч, які вірили в мене тоді, коли була зневірена сама. Я дякую собі, що йду далі і бачу світ навколо. Він прекрасний. Дякую, Господи, за те, що чекав мене та лагідно штовхав вперед.

Вибач, що так довго не звертала на тебе уваги, біль. Ти навчив мене шанувати те, що теж  важливо, мої втрати.

04.06.14