Історії. Олеся

Її історія розпочалась в 1992. З мами-вчительки, яка спилася дуже швидко, після смерті батька. Дівчинка ще не ходила в школу. Вона спилася, згодом і померла. А її дочку ми знайшли на вулицях, коли було запізно щось змінити. Гарненька, курноса. Жила в зграї бездоглядних бандитів, сама пацанка. Вона ніколи не розповідала про те, скільки і хто її ґвалтував. Спочатку в інтернаті, потім на вулиці, бо інтернатне насильство було чорніше і жорстокіше. А от про відбиті мусорами нирки розповідала. Спокійно, як про поробки на уроки праці. Вона була першоджерелом моїх знань про тортури в міліцейських застінках. Від мене вона узнала, що гідна кращого життя, а я від неї - що дорослу людську тварину не спинить вік і стать. Дитини, дівчинки.

Народила від кохання в 16, згодом ще раз. Кохання било її до нестями. Синці, на обличчі, збиті колінки. Нарешті шмаркача посадили. А дітей любила дуже, тому і віддала іншій жінці, коли зрозуміла, що не може зупинитись, і життя надовго шкереберть.

Потім роки на межі з алкоголізмом і дрібними злочинами: не вкрадеш не поїж.

Вона ніколи не плакала від болю. Ані коли народжувала, ані коли били.

А ще вона вміла злиняти тихо і непомітно, злитися з орнаментом на килимі, щоб вижити.

Боюся знати, що вона вміє тепер.

І впевнена, що ми їй винні.

Бо ми все ще допускаємо існування інтернатів як форми виховання дитини, глибоко травмованої подіями в сім'ї, які не кожен дорослий витримає. І вони все ще видають путьовку в життя, отаке, що страшніше за війну, бо буденне насильство стає прошивкою, а буденна самотність дає силу, яка не рахується і ніколи не буде рахуватися з суспільством.