«Поки я це не прописала, мені здавалося, що я нічого не робила. Ніби воно просто з неба впало». Як 28 кроків привели до результату.
- ГО МАРТІН-клуб
- 8 годин тому
- Читати 5 хв
Наталія Оберняк 44 роки. Вона з Дніпра, і сьогодні знову живе у своєму місті — після майже півтора року за кордоном, повернення додому без чіткого плану і тривалого шляху до відновлення.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталя мала досвід менеджерської роботи в корпораціях. Але на початку 2022 року вона вже перебувала у складному внутрішньому стані: особиста криза, вигорання, втома. Повномасштабна війна наклалася на це, як ще один важкий шар.
Вона до останнього не вірила, що війна справді почнеться. Їй здавалося, що ситуацію ще можна вирішити — політично, економічно, якимись домовленостями.
Але 24 лютого Наталя прокинулася від вибухів і зрозуміла: все вже сталося.
Психіка не витримала навантаження. Після перших вибухів її буквально “вимкнуло” — вона проспала майже добу. Коли прокинулася, було відчуття, що світ уже змінився без неї.
«Було враження, що пів країни вже виїхало за кордон, поки я спала», — згадує Наталя.
Перші місяці вона залишалася у Дніпрі. Не планувала їхати, бо, як і багато хто тоді, думала: “я буду вдома”. Але обстріли посилювалися. Найбільше жінку лякало килимове бомбардування. Особливо важкою стала ніч, коли атакували завод у Дніпрі, який часто був ціллю російських ударів. Вибухи тривали всю ніч, а на ранок тіло Наталі відреагувало сильною нервовою кропив’янкою.
«В мене з’явилася велика кропив’янка на всю ногу. І я зрозуміла — я не витримую».
Тому жінка вирішила виїхати за кордон, це було спонтанне рішення. Спочатку — “на два тижні до знайомих”. Але ці два тижні перетворилися майже на півтора року. За кордоном легше не стало: інша країна, нове середовище, багато побутових і внутрішніх викликів. Ресурсу на адаптацію майже не було.
Саме тому, у грудні 2023 року Наталя повернулася в Україну. Так само спонтанно.
«Я вже не можу, я вже не витримую, я хочу додому», — так вона описує той момент.
Але повернення не означало автоматичного полегшення. Вона приїхала без планів і без сил. Психологічне виснаження було настільки глибоким, що іноді вона могла просто лежати і дивитися в стелю, не маючи жодних думок про майбутнє. Майже рік вона намагалася щось шукати, пробувати, стажуватися, але внутрішнього ресурсу для стабільного руху не вистачало. Спілкування з людьми теж давалося складно.
У 2025 році Наталя випадково побачила в соціальних мережах інформацію про заходи МАРТІН-клубу. Її зацікавили арт-терапевтичні зустрічі, хоча тоді вона навіть не до кінця розуміла, що це таке.
Вона просто відчула: їй потрібно до людей.
Для Наталі було важливо, що це саме жіночий простір, -
«Я не можу пояснити чому, але для мене це було дуже важливо. Це відчуття безпеки»
Простір, де є відчуття безпеки, де можна прийти без необхідності щось доводити або пояснювати. Спочатку було страшно: здавалося, що її можуть оцінювати, засуджувати, що вона “не така”. Але поступово це відчуття почало змінюватися.
На арт-терапіях жінки малювали, робили вироби з фетру, створювали мотанки, працювали з дрібними деталями. Для Наталі це стало способом повернутися в “тут і зараз”. Вона згадує, як малювання картин по номерах допомагало заспокоїти думки: концентрація на маленьких деталях давала відчуття тиші в голові. «Ти сидиш, і настільки концентруєшся, що в голові стає тихо. Прямо “шшшш”…»
Першим заняттям, на яке вона потрапила, була робота з фетром. «Мене взагалі зацікавили мовні курси. А потім мені сказали — хочеш доєднатися? І я така: “можна? це все можна робити?”»
Бусинки, яскраві кольори, дрібні деталі — все це допомагає зосередитися.
Особливо важливим для неї став сам факт завершеної дії. На арт-терапії ти щось починаєш — і маєш результат. Нехай невеликий, але відчутний.
«Ти щось зробила тут і зараз. І воно є. І тоді з’являється думка: “О, я ще щось можу”», — говорить Наталя.
Згодом жіночі кола, одна з активностей, які проходять в межах спільного проєкту з ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), стали для неї не лише про творчість, а й про спілкування. Там можна було говорити на важливі теми, слухати інших, ділитися своїм досвідом або просто бути поруч.
«Для мене цінне те, що я знаю: мене не захейтять. Я можу щось сказати — і все добре. Жінки дуже різні. З різних куточків України. Але зараз вони — підтримка»».
Пізніше Наталя дізналася, що психологиня МАРТІН-клубу надає безоплатні індивідуальні консультації, і почала особисту роботу з нею. Це стало важливим етапом, бо досвід Наталі був багатошаровим і чутливим. Їй було складно щоразу розповідати свою історію заново, особливо новій людині.
У роботі з однією психологинею з’явилася довіра і стабільність. «Я не маю кожної зустрічі починати з нуля. І не маю доводити, що мені потрібна допомога кожному новому психологу».
Психологиня пояснює, що в процесі таких зустрічей жінки поступово проходять внутрішні трансформації: краще розуміють себе, бачать свій досвід не як ізольований, а як частину ширшого людського переживання, знаходять внутрішні опори.
Одним із важливих моментів у роботі з Наталею стало усвідомлення власного шляху. Вона виграла грант на навчання з SMM і мережевого маркетингу, але спочатку сприймала це майже як випадковість.
«Я виграла грант — і думала: ну виграла і виграла» .
Лише під час терапевтичної роботи вони разом із психологинею почали розкладати цей результат на конкретні дії.
Виявилося, що до гранту привели 28 кроків: пошук можливості, рішення податися, підготовка, оформлення документів, робота з резюме, внутрішній спротив, подолання страху проявитися.
«Поки я це не прописала, мені здавалося, що я нічого не робила. Ніби воно просто з неба впало», — ділиться Наталя.
Це стало для неї сильним відкриттям: вона побачила, скільки насправді зробила.
Паралельно Наталя почала повертатися до творчості. Вона проводить майстер-класи зі створення свічок із вощини. У цих заняттях багато сенсорності: запах воску, кольори, аромамасла, композиції, квіти, які вона збирає на дачі. Для неї це не просто хобі, а ще один спосіб відновлення.
Поступово вона наважилася створити власну сторінку в Instagram як майстриня. Для когось це може здатися маленьким кроком, але для Наталі це було великим особистим досягненням.
«Проявитися і заявити про себе — для мене це був виклик. І я це зробила».
Були й моменти сильного спротиву. Наприклад, написання резюме повертало її до складного минулого досвіду, тому вона довго уникала цього завдання. Але після поступової психологічної роботи змогла сісти й написати його за одну ніч.
Психологиня МАРТІН-клубу Юлія Сідорук підкреслює:
грант, навчання, майстер-класи чи сторінка в соцмережах — це вже видимий результат. Але за ним стоїть значно глибший процес: формування внутрішньої опори, робота з тривожністю, повернення здатності діяти. «У Наталі була мрія. І через поступову роботу ми дійшли до її реалізації», — додає психологиня.
Сьогодні Наталя має інструменти, які допомагають їй краще розуміти себе і справлятися зі своїми станами. Вона знає, що може прийти на консультацію, поговорити, поплакати, розкласти складне на зрозумілі частини.
Для неї доступ до психологічної підтримки — це не про “щось не так зі мною”. Це про можливість вижити внутрішньо, коли зовнішній світ і далі залишається нестабільним.
Вона говорить, що жінкам її покоління часто не вистачало досвіду безпечного середовища. «У нас не було навичок розуміти свої емоції. Не було таких просторів» Дитинство у 90-х, дорослішання у складних соціальних умовах, відсутність навичок говорити про емоції — усе це впливає і сьогодні.
«Якщо ти не мама, не дружина, не жінка “в якійсь ролі” — тебе ніби немає. А тут ти просто є. І тобі раді».
Саме тому простори підтримки важливі для жінок різного віку, з різним досвідом і різними життєвими обставинами. Не лише для тих, хто має дітей. Не лише для тих, хто перебуває у видимій кризі. А для кожної, кому потрібне місце, де можна бути почутою.
Іншим жінкам, які бояться звернутися до психолога, Наталя сказала б просту річ:
«Не потрібно цього боятися. Це не означає, що з вами щось не так. Це допомога знайти шлях до себе і отримати підтримку, яка зараз нам дуже потрібна».
І додає головне:
«Щоб триматися далі, функціонувати, щось робити для себе і для громади — потрібно почати з себе».
Проєкт «Посилений захист жінок та дівчат» впроваджується ГО “МАРТІН-клуб” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Ця історія підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.
