Як отримати результат соціальної роботи, якщо сімʼя чинить опір

«Як отримати результат соціальної роботи, якщо сімʼя чинить опір» авторка Вікторія Федотова, психологиня, керівниця ГО Мартін-клуб.

Опір клієнта — це не стіна, яку треба протаранити, а сигнал про те, що фахівець і сім'я наразі перебувають у різних точках психологічного простору. Коли ми працюємо з сім’ями в кризі, важливо пам’ятати: опір часто є захисною реакцією на загрозу (реальну чи уявну) їхній автономії або безпеці. Механізми виникнення опору, стратегії його подолання та глибинний аналіз проблеми засудження через призму віктімблеймінгу - кроки фахівця соціальної роботи до успішності (або ні) роботи з випадком.

Як же фахівець стає джерелом опору сімʼї?

Помилки дистанціювання - найрозповсюдженіші помилки в роботі. Іноді найбільшим бар’єром у комунікації є не «важкий клієнт», а «професійна броня» фахівця. Опір сім’ї часто є віддзеркаленням методів роботи спеціаліста.

Культурна нечутливість та стереотипізація надовго віддаляє отримання результату соціальної роботи.

Якщо фахівець приходить у сім’ю з готовими шаблонами («всі багатодітні сім’ї — неблагополучні», «усі переселенці — пасивні» «я допоможу ЦИМ дітям», «ТАКІ люди зазвичай роблять так»), він перестає бачити реальних людей. Сім’я миттєво зчитує зверхній тон та обʼєктивізацію. Опір у цьому випадку — це спроба захистити свою гідність від узагальнень.

Професійний жаргон також не сприяє встановленню звʼязку і сприймається сімʼєю як інструмент влади.

Використання термінів на кшталт «девіантна поведінка», «асоціальні тенденції» або «функціональна неспроможність», «вивчена безпорадність» у розмові з клієнтом створює ієрархію. Клієнт відчуває себе об’єктом дослідження, а не суб’єктом власного життя. Це породжує відчуження та небажання ділитися інформацією. І тим самим унеможливлює виконання роботи самого фахівця.

Експертна позиція «зверху»

Коли рішення приймаються без залучення сім’ї («Ми вирішили, що вам треба…» «ви мусите»), це викликає природну реакцію відторгнення. Людина, яка перебуває в кризі, і так почувається безпорадною. Нав’язування плану дій, виконання яких незрозуміло людині, лише посилює це відчуття, змушуючи сім’ю саботувати допомогу, щоб зберегти хоча б ілюзію контролю.

Щоб перетворити опір на співпрацю, необхідно змінити вектор взаємодії з «виправлення» на «підтримку». Основні кроки:

Визнайте, що сім’я має право на гнів, страх або недовіру. Фраза «Я розумію, що вам зараз важко довіряти мені після всього, що ви пройшли» працює краще за будь-які переконання, валідізує досвід сімʼї і стає фактором передачі контролю за ситуацію тим, чиє життя може бути покращено.

Клієнт має бути співавтором змін. Замість «Ви повинні», запитуйте: «Які кроки, на вашу думку, зараз є найбільш реальними для вашої родини?». І дотримуйтесь меншого, щоб перейти на більше.

Чітко і чесно пояснюйте мету свого візиту, наслідки співпраці та межі своєї компетенції. Невизначеність — головне паливо для опору. Чесність може стати кроком довіри і зміни ставлення.

Однак опір може чинити не тільки сімʼя.

Одним із найбільш руйнівних проявів опору з боку самого фахівця є віктімблеймінг — перекладання провини на сім’ю за обставини, в яких вона опинилася.

Нам всім дісталася тоталітарна спадщина з регулярним пошуком «Хто винен?», щоб постійно мати кого карати і тримати таким чином суспільство в страху.

У тоталітарній культурі не було місця для концепції системної помилки або соціальної вразливості. Людина сприймалася як «гвинтик», який має бути справним. Якщо сім'я не справляється — вона «бракована».

Логіка тоталітаризму: «Якщо з тобою це сталося, значить, ти зробив щось не так». Це допомагає суспільству (і фахівцю) відчувати ілюзію безпеки: «Зі мною такого не станеться, бо я правильний». Засудження тут виступає як механізм психологічного захисту.

Коли фахівець стикається з важкою історією клієнта (насильство, втрата, крайня бідність), він може відчувати сильний страх і безпорадність. Щоб не ідентифікувати себе з жертвою, мозок фахівця шукає причини, чому клієнт «заслужив» це. Це називається феноменом віри в справедливий світ.

В результаті фахівець починає засуджувати матір за те, що вона «не пішла від тирана», або батька за те, що він «не знайшов роботу». Це знімає з фахівця тягар емпатії, але й повністю руйнує терапевтичний альянс і результати роботи.

Подолання засудження — це не про «доброту», а про професійну гігієну.

Обговорюйте свої почуття роздратування чи зневаги до клієнтів з супервізором. Це сигнали вашого вигорання або непропрацьованих травм. Супервізія не є бажаною, вона обовʼязковий елемент робочої гігієни, як стерилізація інструменту у хірурга.

Замість питання «Що з ними не так?», ставте питання «Що з ними сталося?». Це змінює фокус із патології на адаптацію і дозволяє розуміння травми як фактора впливу на сімʼю.

Усвідомте, що бідність, війна та відсутність доступу до ресурсів — це не вибір сім’ї, а контекст, у якому вони виживають. І ціною нашого розуміння зазвичай можуть бути всі зусилля подолання і бідності, і наслідків війни.

Соціальна робота закінчується там, де починається моралізаторство. Наша задача — не судити, а створювати умови, в яких сім’я знову зможе приймати життєствердні рішення і рухатись по життю без допомоги.