«Мене витягнула допомога іншим»: історія Анни Рясної про втрату дому, нове життя і людей, яких вона не залишає

Анна Рясна — керівниця громадської організації «Світло культури», представниця молодіжного руху й амбасадорка Луганщини. Після вимушеного переїзду до Дніпра вона продовжила підтримувати людей, розвивати громадські ініціативи й разом із чоловіком відновлювати сімейну справу. А у партнерстві з ГО «МАРТІН-клуб» її команда посилює спільноту жінок, які звикли бути опорою для інших, але не завжди мають простір для власного відновлення.

Анна Рясна — керівниця громадської організації «Світло культури», представниця молодіжного руху й амбасадорка Луганщини.

Це історія про втрату дому, людей, які відкривають перед тобою двері, та допомогу іншим, що одного дня стає опорою і для тебе самої.

Задовго до громадських організацій, молодіжних рад, грантових проєктів і державних відзнак у житті Анни Рясної вже було бажання бути корисною людям.

Ще дитиною вона за власним «графіком» ходила до самотніх бабусь, допомагала їм по господарству й бігала до магазину по продукти. Тоді Аня не називала це громадською діяльністю. Їй просто здавалося правильним підтримати того, хто цього потребує.

Спочатку вона хотіла стати викладачкою й вступила до педагогічного коледжу. Але під час практики в літньому таборі познайомилася з керівницею театру — і ця зустріч змінила її професійний шлях.

Спочатку Аня стала помічницею режисера. Потім працювала завідувачкою дитячого сектору, художньою керівницею, а згодом очолила Лисичанський міський палац культури.

Саме ця робота навчила її не чекати, доки хтось створить потрібні можливості. Якщо місту чогось бракує — шукати, як це змінити. Якщо немає ресурсів — знаходити партнерів. Якщо немає потрібного формату — створювати його самим.

У 2013 році з цього бажання змінювати середовище народилася громадська організація «Світло культури». Її команда проводила фестивалі, відкривала клуби й молодіжні простори, створювала мовні ініціативи та нові формати подій. Аня хотіла, щоб культура в Лисичанську була живою, сучасною, українською і потрібною людям.

Після початку війни у 2014 році ця робота змінилася.

Коли снаряд упав на подвір’я міського палацу культури, професійна роль почала сприйматися зовсім інакше. До культурних і молодіжних проєктів додалися підтримка внутрішньо переміщених людей, залучення ресурсів і пошук партнерів.

Уже у 2015 році команда створювала в Лисичанську Центр згуртування громади, український розмовний клуб «Думай українською», молодіжний центр та інші ініціативи.

Для Ані було важливо доводити: навіть у прифронтовому місті можна не лише виживати й чекати кращих часів. Можна розвиватися, підтримувати молодь, посилювати українську культуру й давати людям інструменти для змін.

З роками молодіжна політика займала дедалі більшу частину її життя. За три місяці до повномасштабного вторгнення Аня очолила Луганський обласний центр підтримки молодіжних ініціатив та соціальних досліджень. А за сім днів до 24 лютого 2022 року її обрали головою Луганської обласної молодіжної ради. Вона також стала членкинею правління Асоціації молодіжних рад України.

Команда їздила громадами Луганщини, зустрічалася з молоддю, збирала потреби й планувала нові проєкти. Однією з найбільших мрій було створення обласного молодіжного центру — місця, де молодь із різних громад могла б збиратися, навчатися, організовувати власні події та створювати спільні ініціативи.

А потім настав ранок 24 лютого.

День, який розділив життя

Тема війни для родини Рясних ніколи не була абстрактною. Чоловік Ані Дмитро вперше став на захист України ще у 2015 році. Тому в родині розуміли: якщо росія розпочне повномасштабне вторгнення, він знову долучиться до захисту країни, а Аня із сином мають виїхати до Дніпра.

Підготувати речі й документи було можливо. Підготуватися до самого моменту — ні.

«Мій ранок 24 лютого — це стукіт сусіда у двері й слова: “Почалася війна”».

Уже рано-вранці Аня поїхала до Сіверськодонецька. Як керівниця обласної установи вона мала подбати не лише про себе: потрібно було забрати документи установи, трудові книжки та інші важливі документи працівників.

Після цього родина вирушила до Дніпра. До того дня Аня жодного разу там не була.

Уранці вона прокинулася у власному домі, у знайомому до деталей місті. А вже після обіду була з дитиною в абсолютно незнайомому місці, не знаючи, що буде завтра.

Їх прихистила дівчина брата Дмитра. Серед страху й розгубленості Аня особливо запам’ятала саме цю просту людську підтримку: перед ними просто відкрили двері й дали можливість бути в безпеці.

Тоді вона не знала, що Дніпро стане містом, у якому доведеться фактично заново будувати життя.

«Ми приїхали сюди не починати нове життя. Ми їхали, щоб урятувати сина і перечекати війну. Я була впевнена, що зовсім скоро ми повернемося до Лисичанська. Але те “скоро” триває вже понад чотири роки».

Допомагати, щоб вистояти самій

Перші місяці після переїзду Аня називає одними з найстрашніших у своєму житті. Дмитро з перших днів долучився до територіальної оборони, а згодом служив у 3-й окремій штурмовій бригаді. Аня залишилася із сином у новому місті — без дому, звичного середовища й розуміння майбутнього.

Саме син став для неї однією з причин не дозволити собі зупинитися.

Уже через три дні після вторгнення вони разом купували ліки й шукали способи передати їх на Луганщину. Дуже швидко Аня побачила: для людини, яка постійно приймає певні препарати, вчасно знайдена упаковка ліків може бути питанням здоров’я або навіть життя.

Допомога почала масштабуватися. Через Асоціацію молодіжних рад України шукали місця для розселення людей у молодіжних центрах, школах та інших приміщеннях. У Дніпрі Аня познайомилася з представниками місцевого молодіжного руху, а потім написала у Facebook, що потрібні волонтери.

Відгукнулося близько 15 людей, переважно з Луганщини. Вони розвантажували гуманітарні вагони, збирали необхідне в різних центрах Дніпра й передавали допомогу далі. Згодом вантажі почали надходити і з-за кордону.

Так без окремого рішення чи урочистого відкриття виник Гуманітарний штаб молоді Луганщини.

Потім був перший грант, обладнані робочі місця, системніша видача допомоги, залучення юриста та психолога. Наступним кроком стало відкриття разом із командою «Світла культури» та партнерами шелтеру для людей, які були змушені залишити свої домівки. Він працює й сьогодні.

«Мене витягнула допомога іншим. Я не чекала моменту, коли сама повністю адаптуюся, щоб почати допомагати. Навпаки — саме допомагаючи іншим, я поступово адаптувалася сама».

Поступово навколо неї знову з’явилися команда, партнери, робота і відчуття сенсу. Те, що починалося з пакетів ліків у перші дні великої війни, перетворилося на системну роботу.

Місце, де можна знову відчути безпеку

Досвід внутрішньо переміщених людей Аня знає не зі звітів. Вона сама пам’ятає день, коли зачинила двері власного дому й поїхала з думкою, що скоро повернеться.

Тому шелтер «Світла культури» для неї ніколи не був просто приміщенням із ліжками.

Там живуть люди старшого віку, люди з інвалідністю, родини й ті, хто пережив евакуацію, втрату житла, роботи, близьких і звичного життя. Команда допомагає з документами, соціальними питаннями, гуманітарною підтримкою, доступом до медичних послуг і пошуком подальшого житла.

А інколи найважливіше — просто сісти поруч і вислухати.

За ці роки Аня особливо гостро зрозуміла: втрата дому — це значно більше, ніж втрата квадратних метрів. Це твоя вулиця, сусіди, дорога на роботу, знайомий магазин, дерево у дворі, могили близьких. Уся система координат, у якій існувало життя.

Найважче їй говорити з людьми старшого віку, які не хочуть «починати нове життя».

«Іноді вони кажуть: “Я хочу повернутися додому. Я хочу померти вдома, на Луганщині”. І ти розумієш: людина говорить не стільки про смерть. Вона говорить про дім».

Робота в шелтері показала Ані, що тимчасового прихистку недостатньо. Людям потрібні доступне соціальне житло, підтримане проживання, належні умови для людей з інвалідністю та маломобільних людей, соціальні й доглядові послуги.

Адже питання ВПО давно не завершується евакуацією та тимчасовим розміщенням. Головне питання — як людина житиме далі.

Саме тому Аня намагається доносити ці проблеми туди, де формуються рішення. Сьогодні вона є членкинею Молодіжної ради при Голові Верховної Ради України, де очолює Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції. Також вона долучена до роботи консультативно-дорадчого органу при Міністерстві розвитку громад та територій України.

«Якщо проблема, про яку сьогодні мені розповідає одна людина в шелтері, повторюється у десятків чи сотень людей, недостатньо постійно боротися лише з її наслідками. Потрібно говорити про неї там, де приймаються рішення».

Молодіжна політика як мережа людей

Шлях Ані в молодіжній політиці почався не з посад. Він почався з молодих людей у Лисичанську, яким хотілося сучасних подій, власних просторів, можливості реалізовувати ідеї та впливати на своє місто.

Після 2014 року це стало особливо важливим. Аня боялася втратити молодь Луганщини не лише через фізичний виїзд, а й через переконання, що від молодої людини нічого не залежить.

Тому створювали молодіжні простори, навчання, проєкти й можливості. Згодом прийшло розуміння: можна провести сотні якісних заходів, але якщо молоді немає там, де ухвалюють рішення, її потреби можуть залишитися непочутими.

У лютому 2022 року мережа молодіжних центрів, рад, асоціацій і партнерських організацій стала мережею взаємодопомоги. Через неї шукали житло, ліки, гуманітарну підтримку й волонтерів.

Після переїзду Аня привезла до Дніпра досвід Луганщини — регіону, де громадські й молодіжні команди після 2014 року звикли залучати ресурси, працювати з донорами й створювати проєкти.

У Дніпрі цей досвід поєднався зі знаннями й можливостями місцевих команд.

«Ми не ділилися на “місцевих” і “переселенців”. Ми почали працювати разом».

Одним із результатів цієї співпраці стало відкриття молодіжного медіацентру в Дніпрі та розвиток мережі ресурсних центрів молодіжних рад.

Для Ані важливо, що люди з Луганщини змогли бути не лише тими, кому потрібна підтримка. Вони привезли із собою досвід, знання, партнерства та здатність створювати нове.

А мрія про обласний молодіжний центр Луганщини залишилася. Одного дня Аня все ще хоче створити місце, де молодь області говоритиме вже не про виживання, а про відбудову свого регіону.

«Мене в цю справу привело кохання»

Є в історії родини Рясних і ще один напрям відновлення — сімейна пасіка.

Сама Аня майже не їсть мед і має алергію на укуси бджіл. Тому свою появу в бджільництві пояснює просто:

«Мене в цю справу привели не бджоли й навіть не мед. Мене в неї привело кохання».

Пасіка — передусім справа Дмитра. До повномасштабного вторгнення родина вже розвивала сімейний бізнес. Через війну вони втратили значну частину створеного, а Дмитро знову повернувся до служби.

Коли з’явилася можливість відроджувати справу вже на Дніпропетровщині, Аня взяла на себе те, що вміла робити найкраще: шукати грантові програми, обладнання, партнерства, нові продукти й можливості для розвитку.

Дмитро відповідає за пасіку й виробничі процеси, Аня — за розвиток і масштабування. Так поступово з’явилася «Династія Рясних».

Сьогодні родина виготовляє медову продукцію, крем-мед, мед із натуральними додатками й подарункові набори, модернізує виробництво та розширює пасіку.

У 2026 році вони розпочали проєкт «Стійкість через розвиток: розширення ветеранської пасіки та виробництво монофлорного меду», у межах якого вже виготовили 220 сучасних ППУ-вуликів.

Для Ані ця історія не лише про бізнес. Вона про чоловіка, який двічі ставав на захист країни і якому після пережитого важливо мати справу, у якій він бачить майбутнє. І про родину, яка втратила дім, але не втратила здатності будувати.

«Світло культури»: організація, що змінилася разом із людьми

Після 2022 року Аня не створювала в Дніпрі нової громадської організації. Разом із командою вона перенесла сюди «Світло культури» — досвід, цінності й місію, які формувалися в Лисичанську з 2013 року.

Змінилася реальність, а разом із нею — масштаби й напрями роботи. Організація почала реалізовувати соціальні, гуманітарні та молодіжні проєкти, підтримувати ВПО й розвивати шелтер.

Одна з партнерських історій привела в життя Ані ГО «МАРТІН-клуб».

У 2023 році до їхнього ресурсного центру приїхали представники UNFPA та «МАРТІН-клубу». Ані запам’яталося, що вони не привезли готового рішення, а спочатку довго говорили з молоддю й командами про їхні реальні потреби.

Приблизно через пів року з цих досліджень народився проєкт «YES: Молодь — опора стійкості», імплементаційним партнером якого став «МАРТІН-клуб».

Так почалася співпраця, яка згодом переросла у дружбу, взаємну підтримку й нові спільні ініціативи.

«З Богданом, Алісою, Лізою та багатьма іншими людьми з команди ми поступово стали майже однією родиною».

Для Ані це було особливо важливо після вимушеного переїзду, коли заново доводилося будувати не тільки професійне життя, а й власне коло людей.

Простір, у якому підтримують тих, хто звик підтримувати інших

У 2025 році навколо «Світла культури» поступово сформувалося коло жінок — ВПО, дружин військових і ветеранів, активісток, волонтерок, мам і керівниць.

У кожної був свій досвід, але їх об’єднувало одне: більшість звикли підтримувати інших і майже не мали простору, де підтримали б їх самих.

Так почалися суботні зустрічі. Без складної проєктної конструкції — просто як можливість зібратися, поговорити, поділитися труднощами й планами та бути одна для одної опорою.

Коли у 2026 році з’явився конкурс мінігрантів, який впроваджувала ГО «МАРТІН-клуб» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), команда не стала вигадувати нову активність. Вона вирішила посилити спільноту, яка вже існувала.

Так виник мініпроєкт «Голос жінок: від відновлення до адвокації безпеки у громаді».

Під час групових зустрічей, фасилітаційних сесій, психологічних і творчих активностей коло учасниць почало розширюватися.

Але метою була не лише емоційна підтримка. Аня хотіла, щоб жінки бачили власну силу, вчилися формулювати свої потреби й ідеї, переходити від особистої проблеми до пошуку спільних рішень та відчувати, що їхній голос має значення.

«Жіноча підтримка — це не тільки обійняти одна одну і сказати: “Тримайся”. Це ще й сказати: “Я бачу в тобі силу. Давай подумаємо, що ми можемо зробити разом”».

Для Ані головний результат такого проєкту — не кількість проведених активностей і навіть не фінальний звіт.

«Справжній результат — коли ресурс закінчився, а спільнота залишилася».

Те, що важливіше за нагороди

Офіційних визнань у житті Ані справді багато. Серед них — орден княгині Ольги III ступеня, Премія Кабінету Міністрів України, відзнака «За сприяння відродженню Луганщини» та звання амбасадорки області.

Але сама вона починає розмову про нагороди зовсім з іншого.

Аня народилася 30 серпня 1991 року — лише через шість днів після проголошення Незалежності України. І жартома називає себе ровесницею Незалежності.

Друга її велика гордість — чоловік Дмитро. За словами «дружина ветерана» для неї стоять роки очікування, тривоги, розлуки й величезної поваги до людини, яка двічі ставала на захист країни.

А третя — син, який професійно займається бальними танцями. Аня бачить, як він тренується, програє, знову повертається до роботи, росте й здобуває власні перемоги.

«Якщо одного дня мене попросять залишити тільки три найважливіші “нагороди” мого життя, я відповім просто: незалежна Україна, поруч із якою я виросла; чоловік, яким я пишаюся; і можливість бачити, як росте наш син».

Усе інше для неї теж важливе. Але справжні нагороди її життя не стоять на полиці.

Повернутися на головну сцену

Коли Аня думає про останні чотири роки, вона визнає: у лютому 2022-го не могла уявити себе сьогоднішню.

Жінку, яка приїхала до незнайомого Дніпра, сьогодні знають як керівницю громадської організації, представницю молодіжного руху, амбасадорку Луганщини, людину, яка працює з ВПО, розвиває жіночу спільноту й разом із чоловіком відновлює сімейний бізнес.

Та сама Аня не хоче романтизувати зміни, які принесла війна.

«Я дуже хочу, щоб наступні зміни в мені відбувалися вже не через необхідність виживати, втрачати й починати все спочатку. Я хочу змінюватися через можливість створювати, розвиватися, любити й будувати».

Лисичанськ для Ані — не просто точка на карті. Це центральні вулиці, паради вишиванок, сотні подій, Палац культури, друзі й колеги, могила батька. Місце, де вона росла, працювала й училася змінювати середовище навколо себе.

Тому одного дня вона хоче повернутися. Вийти на головну сцену свого міста. Побачити перед собою людей. І разом із ними заспівати Гімн України.

«Для когось це може бути просто картинка майбутнього. А для мене це буде момент, який означатиме: ми повернулися додому».

І щоб серед усіх майбутніх змін нарешті з’явилося слово, на яке вона — як і мільйони українців — так довго чекає.

Перемога.

Історія підготована в рамках проєкту «Посилений захист жінок та дівчат» впроваджується ГО “МАРТІН-клуб” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.